Ші-і-іт оф...
А чи знали ви, друзі, у англійській розмові, слово “лайно” та “аркуш паперу” відрізняє лише довжина звуку “і”?
Oh, shit! Oh, shit! - бігав семирічний Данилко по аудиторії, гучно вигукуючи слова чи то з кіно, чи з Ю-тубу, а може із уроків англійської, зрештою…
What the fuck! What the fuck! - гордо вставляв восьмирічний Андрійко свої пізнання англійської між українськими фразами.
“А що означають ці слова?” - запитав я у хлопаків?
Їхня реакція була дуже схожа на мою, у історії, яка трапилася зі мною одного разу у Будапешті.
…
То був погожий осінній день. Я розклав етюдник просто у парку, залитому сонцем. Написавши вже дуже стерпний етюд я помітив хлопчика, років шести, який стояв обабіч мене і звертався до мене угорською мовою.
Угорською я знав тільки два слова: “пиво” і “поліція” і моя реакція на його звернення була такою ж, як у Данилка і Андрійка на прохання пояснити їхні англійські вислови.
Хлопчик швидко скумекав, що я іноземець і він попросив мовою жестів дати йому пензля. Я й дав. І він почав старатися, акуратно підбираючи кольори і доповнюючи мою картину. Підійшли його друзі. Зрозумівши, що я іноземець, вони почали говорити до мене англійською:
- Фак ю!
- Фак ю-ю-ю-ю!
- Ф-а-а-ак Ю!
Це власне і все, що вони говорили, і можливо, навіть, все, що вони знали англійською.
Однак, вирішивши, що мовою жестів вони досягнуть більшог, вони теж почали просити у мене пензлі. Я й дав.
І з кожною хвилиною ситуація погіршувалася. Зрозумівши, що я беззахисний перед ними (бо зрозуміти англійською вони могли лише ті слова, які ви вже почули), відчуваючи, інтуїтивно, що навряд чи я даватиму їм стусанів (хоч і дуже хотілося), вони почали не тільки нівечити мій етюд, з дикими гиготінням розмазуючи по картині фарби, до яких вони могли дотягнутися на палітрі, а й перевертати все шкереберть.
Першою обличчям в землю упала моя картина. Вони топтали її ногами і вже обмазували фарбами одне одного. Мої пензлі розліталися навсебіч, а дехто вже намагався поцупити фарби з мого етюдника.
Швиденько, швиденько, я закрив свій ящик, позбирав пензлі і почав просто тікати від цих осатанілих діточок…
Це була молодша школа на прогулянці парком у Будапешті.
…
Пригадалося, як колись із класом ми надибали людину на інвалідному візку. Та людина не ходила, до того ж, і не розмовляла. Ми почали стрибати довкола того чоловіка, корчили йому гримаси і навіть штрикали палицями. До тих пір поки не вийшла близька йому людина та не порозганяла нас: “Садисти малолітні!!!” - чулося навздогін.
“Хто такі садисти?” - думав я тоді. Ми були молодшою школою на прогулянці.
Отже, друзі, слово “ш(и)т”, вимовляємо звук “і” коротко, наближено до “и”, - це “лайно”, а ш(і-і-і)т, вимовляємо “і” красиво, більш протяжно, губи розтягуємо у посмішці, - це “акруш паперу”.
І можливо хвилин у вашому житті, житті ваших діточок, за які потім стане соромно, буде менше.
П.С. Якщо потренувалися у вимові слів - ставте вподобайку))))
П.П.С. Пишуться, доречі, по-різному. Імена дітей змінені. Все решта - реальні події
Це не дибільні картинки з Інтернету, це творчість відомого сучасного художника Івана Семесюка, одного з основоположників мистецького напрямку "Жлобарт"