Українською чи російською?

“Чому ваші тренери спілкуються російською??? Я тепер місяць буду відучати дитину від цих рухів!!” - білими від гніву губами викрикував татко своє незадоволення… І продовжував галасливо: “Чому в публічному просторі ви спілкуєтеся російською?”...

Ми, звісно вибачилися за те, що наші заняття не відповідали очікуванням татка. І, дійсно, ми толеруємо викладачів, які спілкуються російською мовою, у нас є тренери, які все своє свідоме життя спілкувалися російською. І ми відповідаємо, іноді, діткам російською, якщо вони явно не зрозуміли наш полтавський діалект.

Давайте зізнаємося, друзі, перед собою чесно, не на показ, не в присутності друзів, критиків і власного его також, що у кожного з нас була у житті хвилина, коли ми соромилися української, щоб про нас не подумали, що ми з села…

“Ти шо, з сєла?” - було, казали на “розмовляю українською”..., а за своє українське “розумієш” дехто в дитинстві ще й стусанів отримував від “старшаків”.

Більше десяти років тому, коли я перебував у закрдонному відрядженні у Греції з метою вивчення новогрецької мови, я вивчив… українську. Я подумав тоді: “От греки спілкуються грецькою, хоч і “ново”, англійці - англійською, а от ми ж, українці. Мабуть треба починати з української…” І коли я повернувся, у своєму відділі, такого-то управління, такого-то департаменту однієї ду-у-у-же поважної державної установи я був єдиним, хто спілкувався українською. І не боявся виглядати як “із села”, бо це був не суржик, а солов’їна. А на мене всі витріщали круглі баньки, бо звикли чути російську… Більше того, сьогодні, якби я був з села, я б цим, навіть, пишався!..

Пройшли роки, сталося те, що сталося, і вчора:

“А что такое “ЦУКОР”? - запитала шестирічна Сонечка мене, коли я розповідав дітям про цукрову пудру. І вона отримала відповідь російською без тіні осуду чи неприязні.

І як сказав Спаситель: “Хто сам без гріха, нехай перший кине в неї камінь…”

Картина Миколи Пимоненка "Жертва фанатизму"